Всеукраїнський модний онлайн журнал

Знакова зустріч із легендарним Учителем

Знакова  зустріч із легендарним Учителем

У просторому світлому фойє колишньої Вищої партійної школи, де завдяки професору А. З. Москаленку оселився Інститут журналістики, було неймовірно пафосно, і кожен з нас, студентів, відчував свою особливість, свою місію, бо інакше в цих стінах бути не могло. Слова Москаленка ніколи ніхто не спростовував і не обговорював, все сприймалося як беззаперечна істина, в кулуарах захоплювалися кожною його настановою, приміряючи до свого журналістського життя. Коли ми познайомилися з метром, він був в гарному гуморі, щирий і привітний: це було влітку 1997 року під час вступу до Інституту, де він особисто проводив творчий конкурс, спілкуючись з кожним потенційним студентом. З нетерпінням чекала осені, щоб знову побачити Москаленка. Першокурсникам він завжди приділяв чимало уваги: спілкувався персонально з кожним, читав «Вступ до журналістики», З великим захопленням відвідувала його пари, боячись пропустити щось дуже важливе. Мене захоплювали лекції А.З.Москаленка, сьогодні як науковець-практик я розумію, наскільки важливим був перший рік навчання, наскільки важливими були зустрічі з Метром журналістики – Анатолієм Захаровичем.

Його ставлення до кожного із студентів – дружнє і шанобливе, своє поведінкою він показував: якщо ви тут, якщо ви мої студенти – ви просто приречені на успіх, зобов’язані бути найкращими у журналістиці, бо слово – зброя, а ви – четверта влада. Назад дороги немає. Тепер маєте чітку мету – працювати на Україну, на її імідж, нести правду в маси і бути толерантними.

Люблю прийти в лекційну аудиторію імені Анатолія Москаленка в Інституті Журналістики, посидіти в тиші, і наче чую його промову… про імідж журналіста, яким має бути представник публічної професії. Відповідь така: «Окрім професійності, насамперед акуратним… Наш вигляд – це наше ставлення до оточуючих, наше висловлення поваги – чисте, стримане вбрання і інтерес до того, з ким спілкуєшся». Москаленко – справжній іміджмейкер, який задав високу планку українській журналістиці, дав можливість бути елітою, четвертою владою, а не підбирати крихти на фуршетах. Він знав і демонстрував на власному прикладі, що думки і слова – початок вчинків, тому треба дбати про чистоту духовну.

Москаленко «без краватки»

Скульптор у душі кожен, кого торкнувся хоч промінчик педагогічного таланту Анатолія Захарович.Учень Москаленка професор Валерій Іванов ділиться спогадами: «Анатолій Захарович Москаленко зіграв особливу роль у моєму житті. Можна сказати, змінив його. Я прийшов до нього у далекому 1988 р., привіз дослідницькі матеріали з історії луганської преси, які зараз здаються зовсім смішними, попросився до аспірантури. Я не знаю, чому він відгукнувся на моє прохання, не знаю… Можливо, тому, що у нього був принцип: він завжди робив людям добро! Навіть коли людина оступалася, він її не топив, а підтримував. Причому це стосувалося і студентів, і викладачів. Пам’ятаю підготовлені на відрахування списки. Підготовлені, але так і не підписані… “Потрібно дати їм ще шанс”, – в цьому був весь Анатолій Захарович. Дати людям шанс! Дав він його і мені».

Анатолій Захарович бачив світ по-особливому легко і з гумором, любив жартувати, його настій передавався усім, хто був поряд.

«А ще був випадок, – розповідає В. Іванов. – Інститут Журналістики приймав на навчання першого студента з Китаю. Приходить хлопчина, хвилюється, говорить щось. Тут Москаленко каже: «О, це англійською, це до Іванова». Я намагаюся з ним порозумітися, але – ні він мене, ні я його. Виявляється, цей студент розмовляв з нами українською. І таких кумедних ситуацій було тисячі. Пригадую, як вже у літньому віці він якось затримав погляд на красивій жінці і каже: «Ну от, час забрав сили, то забери ще й думки про жінок, Боже…»

Якось я звечора потрапив у грозу і заблукав у лісі, а вранці як голова екзаменаційної комісії мав урочисто відкрити іспит. Вбігаю в аудиторію, а Москаленко каже: «Що ти собі дозволяєш?» Я повідав йому історію про свою нічну пригоду, а він у відповідь так мрійливо: «Як же я тобі заздрю, мені б так, такі пригоди! Це смак життя…»

Коли захищав докторську, один із членів комісії пізно ввечері від імені Москаленка подзвонив усім колегам і попросив голосувати проти. Нібито Москаленку самому незручно це казати, але він вважає, що Іванову рано бути доктором. А дружині Анатолія Захаровича Анастасії ця людина теж розповіла, що я – любимчик Москаленка, бо є його позашлюбним сином. .. Ця історія страшенно розлютила Москаленка, він скликав усіх перед моїм захистом і повідомив, що жодних вказівок валити Іванова не давай і попросив голосувати по совісті. В результаті я захистився. А Москаленка всю ніч допитувала дружина і вираховувала, чи був він за 9 міс до народження Іванова у Луганську, заснули аж під ранок.

До мене насправді ставився по-батьківськи, щедрий був дуже. На початку 90-х купив собі мобільник, а там на другий була велика знижка. Він купив ще один і подарував мені Nokia – величиною з цеглину. Це був справді шоковий подарунок, бо для багатьох навіть пейджер був недосяжною мрією, а тут сотовий: «Користуйся, мені з тобою цікаво розмовляти, от я і купив тобі і собі по мобільнику». Що сказати! На вченій раді у мене задзвонив телефон – колеги оніміли від подиву. Це була небачена розкіш.

Він вмів йти в ногу з часом, для нього кожна мить життя – насолода, емоції, спілкування – дорожчі від грошей».

ЛЮДЯНІСТЬ І ГУМОР ПРОФЕСОРА

А. Москаленко ніколи не був байдужим, навіть зі студентами не обмежувався традиційним привітанням. У нього для кожного знаходилося добре слово, запитання, порада чи комплімент. Він, як Наполеон знав кожного свого солдата, мав унікальну пам’ять – міг згадати кожного студента на ім’я і прізвище, сказати, звідки він і хто. Про це розповідає й професор В. Іванов: «Москаленко мав феноменальну пам’ять – він пам’ятав імена всіх студентів і теми їхніх дипломних робіт, якось сказав мені: «Уяви, прокидаюся вночі, а перед очима обличчя, обличчя, люди, люди… і я всіх їх знаю, хоч бачилися раз у житті. За що це мені? Спав би. А так не можу. Як цю пам’ять вимкнути, щоб відпочити?..».

Секрет комунікацій – передусім у його людяності, інтересі до людей і життя. Він вмів не допустити конфлікту, мотивувати й заохочувати.

На власному прикладі переконалася в цьому неодноразово. Зокрема, на зимовій сесії я отримала всі заліки і іспити «автоматом», лише викладач французької мови вирішила не зарахувати мої роботи і позбавити таким чином стипендії, мотивуючи своє рішення тим, що у мене погана вимова і я безнадійна у спілкуванні французькою. Це при тому, що нас в групі було троє студентів, і я не пропустила жодної пари. На прохання займатися додатково, індивідуально викладач наголосила: «Ви чуєте мене: ви безнадійна!» З очима повними сліз і розпачу на серці я пішла до Анатолія Захаровича. Вислухавши мене, він заспокоїв і сказав: «Отже, твоя мова – іспанська! Відсьогодні ти вивчатимеш іспанську». Так перевів мене в іспанську групу, а викладача французької більше в ІЖ не бачили.

Під час підготовки статті ми зустрілися з Тарасом Москаленком – онуком Анатолія Захаровича. Тарас –науковець-політолог, дипломат-міжнародник, молодий, амбіційний, упевнений у собі і вірний принципам, які сповідував його дід, пригадує:

Я зростав у родині дипломатів, і ми постійно подорожували. Я дуже любив діда і розумів, що він особлива людина, мене і інших онуків тягнуло до нього як магнітом. Коли мені було 15 років, черговий раз приїхали до Києва, і дід запросив на пішу екскурсію Києвом від Печерських пагорбів до скверика на Гончара. Увесь центр ми зупинялися майже біля кожного будинку, і дідусь годинами розповідав цікаві факти і маловідомі бувальщини. Я пишався, що живу в такому місті і що ці всі історії я чую від діда. Він розповідав з гумором і таємничістю. Пригадую, у скверику на вулиці Гончара, біля пам’ятника льотчику-випробовувачу Чкалову, я обурився: «Навіщо я маю знати про нього, що він такого зробив?» – « А ти маєш знати історію свого рідного міста і своєї країни, ти тут народився і тут живеш, і будеш жити тут, маєш розповісти нащадкам. Цей скверик – колиска української державності, тут неподалік будинок уряду Скоропадського, через дорогу – Грушевського». Він усім серцем любив Київ і навчив мене відчувати це місто, любити Україну. ВІДЕО

Навіть після смерті Анатолія Захаровича його підручники продовжують видаватися, свідчить про значущість і вагу слова Москаленка і в наш час… Більш як 3 тисячам українських журналістів він дав путівку в професійне життя. Він ніколи не боявся висувати молодих, бо був настільки мудрим, знав, що молодь має підтримувати його ідеї, розвивати їх. Саме тому сьогодні, коли вже немає Анатолія Захаровича, продовжує розвиватися і міцнити його Школа, Школа професора Москаленка».

Автор: Вероніка Василівна Чекалюк